Міжнародний день пам'яті жертв рабства та трансатлантичної работоргівлі

Міжнародний день пам'яті жертв рабства і трансатлантичної работоргівлі - відзначається, починаючи з 2008 року, щорічно 25 березня. Цей Міжнародний день ООН встановлений Генеральною Асамблеєю ООН у 2007-му році.

Історія. У листопаді 2006 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила відзначити 25 березня 2007 року Міжнародний день святкування 200-річчя скасування трансатлантичної работоргівлі - з метою вшанувати пам'ять тих, хто загинув у рабстві та в боротьбі за звільнення від рабства. Наприкінці 2007 року Генасамблея ООН ухвалила резолюцію, в якій закликала держави щорічно відзначати 25 березня як Міжнародний день пам'яті жертв рабства і трансатлантичної работоргівлі.

Трансатлантична работоргівля являла собою найбільший в історії акт депортації. Тривала з XVI по XIX ст., работоргівля охоплювала кілька регіонів і континентів (Африку, Північну і Південну Америку, Європу і Карибський регіон) та полягала у продажу й експлуатації європейцями мільйонів африканців.

Рабство і работоргівля є одними з найгрубіших порушень прав людини в історії людства. Трансатлантична работоргівля є в історії рабства явищем винятковим у своєму роді: з огляду на свою тривалість (400 років), масштаби (приблизно 17 млн осіб, не враховуючи тих, хто помер у дорозі) та його легітимізацію (зокрема за законами того часу).

Кораблі, навантажені товарами (зброєю, спиртними напоями, кіньми) вирушали з європейських портів до берегів Західної Африки, де товари обмінювали на перетворених на рабство африканців. Рабами ставали або захоплені в полон члени ворожих племен, або жертви процвітаючого місцевого бізнесу, побудованого на затриманні та продажу людей. Перевантажені африканськими рабами судна вирушали потім через океан, в американські та європейські колонії в Карибському регіоні та Південній Америці. Для того, щоб вмістити якомога більше рабів, на суднах нерідко демонтували навіть ті елементарні зручності, якими користувалися пасажири третього класу. Через тісноту й антисанітарні умови під час цього плавання помирав кожен шостий із рабів. На кораблях, де відбувалися спалахи хвороб або повстання, втрати могли сягати 50%. Рабів, що вижили, продавали, після чого кораблі поверталися до Європи з вантажем товарів, вироблених рабською працею (цукор, тютюн, бавовна, ром і кава).

До кінця XVIII століття у США і Великій Британії, а також в інших країнах Європи, посилилося моральне і політичне неприйняття работоргівлі. Діяльність таких організацій, як квакери в Північній Америці та "Товариство за викорінення работоргівлі" у Великій Британії, сприяла зростанню суспільної поінформованості про работоргівлю за допомогою публічних петицій, кампаній бойкоту і розповсюдження матеріалів, які описували, а часом і ілюстрували умови життя рабів на борту торговельних суден або під час роботи на плантаціях. Самі раби також повставали проти своїх гнобителів. Найвідоміше з таких повстань - революція на Гаїті 1791-1804 рр. Ця подія ознаменувала собою важливий переломний момент для всього інституту работоргівлі, оскільки колоніальні держави почали усвідомлювати небезпеку, яку несуть подібні повстання в політичному й військовому плані.

На початку березня 1807 року президент США Томас Джефферсон підписав закон, що скасовував работоргівлю. Трохи пізніше парламент Великої Британії під впливом зусиль прихильників скасування рабства Вільяма Вілберфорса, преподобного Джеймса Рамзея і Джона Веслі заборонив работоргівлю на всій території Британської імперії. У наступні роки інші європейські країни наслідували приклад США і Великої Британії та ухвалили закони, що забороняли рабство. Однак лише через 80 років, після того, як Куба і Бразилія скасували рабство в 1886 і 1888 рр. відповідно, з трансатлантичною работоргівлею було покінчено остаточно.